У кадрі

     6 червня в онлайн режимі відбувся  ІІ обласний етап конкурсу з журналістики  "У кадрі". Заліщицьку філію МАН представили слухачки секції "Зарубіжна література", учениці 6-А класу Анастасія Кравчук та Аліна Юрійчук. 

      Анастасія Кравчук виборола ІІ місце в секції "Фоторобота", керівник Копичинська З.М.. 

  "Фотографія – це те невеличке захоплення, яке заповнює мою душу позитивними емоціями. Одна мить, один жест. Я вмію зупиняти час, я вмію дарувати його іншим. Я можу говорити без слів.  

  Чи встигаєте ви в шаленому темпі життя помічати щоденні щасливі моменти свого життя?! Зустріч з приємними людьми, чудову погоду, ароматний чай, вдалу покупку, посмішку мами тощо. Здається, у цьому й полягає щастя, щастя бачити в дрібницях красу життя, насолоджуватися кожним прожитим днем. Тому я вирішила зафіксовувати подібні моменти на камеру. Центром моєї уваги стала природа, адже для багатьох вона - проста буденність, на яку не звертають увагу.  І дуже шкода, що всі ці барви просто не помічаються. А ще природа безпосередньо буде пов’язана з моєю майбутньою професією – ландшафтний дизайнер. Завдяки фото я можу побачити, як і якими елементами потрібно доповнити природну картину, на що звернути найбільшу увагу, як поєднати кольори чи елементи дизайну.  Загалом усе мальовниче, що зустрічається в житті, є надзвичайним, а коли ми здатні його побачити й відчути серцем, то це і є те прекрасне. Краса покликана збудити наше серце, зробити кожного кращим, «вищим» за себе, розкрити наші душі для відчуття прекрасного.

   Я хочу вірити, що краса врятує світ! "  

   Юрійчук Аліна виборола ІІІ місце в секції "Стаття", керівник Бежук Марія Мар'янівна. Учениця представила на розгляд журі есе "Крик душі..."

                                                            КРИК ДУШІ…

  Переді мною чистий листок. Я хотіла б не написати жодного слова, бо лише краплі сліз будуть кричати, волати про порятунок. Та не можу більше мовчати.

   Що ж це я чую, який ще в біса «порятунок»? Досить з усіх нас цього «визволення». Тепер настав час не молити про допомогу в теплому ліжку, а виходити й кричати. Кричати до тих пір, поки не втратиш голос. Більше немає малоросів та бандерівців, тепер є тільки українці та зрадники!!!

   Зрадник – це той, хто залишив усе своє майно та втік за кордон? Ні. Зрадник – це той, хто переїхав на захід країни з велетенськими валізами та купою грошей? Ні. Зрадник – це той, хто продовжує розмовляти російською? Ні.

   Зрадник – це той, хто назва Бучу, Маріуполь, Харків, Ірпінь, Херсон, Донецьк, Чернігів, Суми, Миколаїв, Житомир фейком і пропагандою. Зрадник – це той, хто змовчав. Тож відріж собі язика й замовкни навічно!

   Нехай я здамся жорстокою, агресивною чи різкою, та більше ніколи не потисну руку тому, хто продовжує вигороджувати російських артистів, які за «руській мір», тому, хто під час цього жахливого трауру танцює у варшавських клубах, і тому, хто каже: «Буде, як буде. Будемо молитися Богу , тому що ми більше нічого не зможемо зробити». Та хіба ж у тих чортів є Бог у серці, а тим паче у мізках? Для них немає Бога…

   Ті маленькі діти, шістнадцятирічні дівчатка та їхні батьки теж молилися, але що з ними трапилось? Невже вони не заслуговували на спокійне життя? Невже не думали ті сім’ї: “Зараз ми сядемо в машину та втечемо з цього пекла”? Та потім ці авто перетворилися на попіл. Думаєш, батьки своїм дітям не говорили: “Усе буде добре, не бійся, сонце моє. Усе скоро закінчиться, я тобі обіцяю!”, пишучи на їхніх спинках номери телефонів родичів?

   Що? Ти далі мовчиш? Невже ти сидиш у своєму старенькому підвалі з дідусем та бабусею, коли ті вбивці руйнують твій будинок поверхом вище? Досі мовчиш? Чи тобі закривають рукою рота вузькоокі мерзотники у той час, як виривають пальчик за пальчиком на маленьких ніжках?

   Говориш, що тобі шкода і плачеш? А хіба ти бачив на власні очі, як стріляють у твого батька, а матері перерізають горло? Ти колись відчував те, що пережили люди, яким серед білого дня відірвало кінцівки чи їх переїхали стотонним танком? Ніколи не думав, що відчували чоловіки, яких силоміць завели у школу та розстріляли ні за що? Чи пережив ти біль шестирічного хлопчика, який посивів від того, що протягом тижня на його очах ґвалтували маму?

   Змовчав про ультиматум, який висунули російські окупанти в Херсоні? Що вони тоді сказали? “Ніякої ТРО і самооборони, за кожну атаку й постріл від цивільних будемо вбивати тридцять цивільних”. Після цього в парку знайшли тридцять тіл.

   Запитуєш, що тобі робити? НЕ мовчати й ніколи НЕ забувати!